Ця книжка про тебе. Прочитавши її ти зробиш яскравим життя своє, та друзів і близьких людей. Інколи буває так, що ти не знаєш, яка мета твого життя, і не можеш збагнути, куди йти, а весь світ здається безбарвним. У такі моменти варто зупинитись, узяти в руки цю казку, знайти затишний куточок у кафе чи вдома, зробити собі чаю чи кави і перечитати ЧАРІВНУ КАЗКУ. Одразу стане на душі тепліше, а мрії втіляться у реальність. Ми ж з Вами чарівники! Хай нам щастить у НАШОМУ Кольоровому Світі!!!
P.S. «Казка для моїх батьків»
З любов’ю,
Любов Трибун
Автор: Любов Трибун
Ілюстрації: Євген Саух
Коректура: Вікторія Кучерява
Частина І. Таємниця з горища
Я жив у кам’яних джунглях, а звати мене Рожеве Слоненя. Колись я жив у сірому місті і весь час намагався зрозуміти: «Чому все навколо сірого кольору, а я один - рожевий». Одного разу, коли усі дорослі були заклопотані своїми справами, я забрався на горище дідусевого будинку і знайшов фарби та пензлі.
«Цікаво-цікаво…», - подумав про себе, раніше ж я ходив до художньої школи і вмів малювати простим олівцем, вугликами і навіть сірою фарбою. А тут таке!
«Так не буває…», - прошепотів я сам до себе і зніяковіло сів на дерев’яну підлогу.
«А якщо розфарбувати табуретку? Який це колір? Фі-о-ле-то-вий, – прочитав на етикетці. – Так – так, фіолетовий».
20 хвилин - і все було готово.
Я, захопившись новою забавою, не звернув уваги, як увесь час за мною спостерігав дідусь. Дідусь стояв біля дверей мовчки, і коли табуретка була розфарбована, сказав:
- Коли я був маленьким Рожевим Слоненям, як ти зараз, то також розфарбував табуретку у фіолетовий.
- Ти був Рожевим Слоненям? – здивовано запитав я. – І раніше весь світ був сірим?
- Два питання одразу… По-перше, я був маленьким Рожевим Слоненям, і твої мама та тато - також. По-друге, увесь світ був природно-правильним. Хоча ти не зможеш цього уявити. Я тобі допоможу.
І дідусь із старої скрині дістав великий фотоальбом.
- Ого! – вигукнув я, – треба ж…
- Ось дивись: трава, дерева, кущі – зеленого кольору, небо – блакитного, сонце – бурштинового, хмаринки – білі, дах – червоний, апельсин – помаранчевий…
- Подовгу я дивився на кожен знімок і усьому дивувався, адже уява у мене була гарна, але таке мені навіть наснитись не могло у найбільш фантастичному сні.
- Діду, знаєш, що? Нам на уроках історії про щось таке коротко розповідали, але я нічого не зрозумів. Слухай, а чому зараз усе по-іншому?
- Розумієш, все почалось із того, що я народився…
- Ха-ха-ха… - весело засміявся я, - дуже скромно…
- Скромно - нескромно, але це правда! Я народився рожевим. Моїй мамі так і сказали, що я хворий, адже рожевих слонів не буває. І рожевих слонів здорових – не буває. Моя мама плакала. Йшов день за днем, я ріс та дорослішав. Кожен свій день я проживав, як останній. Тому світ для мене був чудовим по-особливому. Я багато фантазував та спостерігав за сірими слонами…
- Дідусю, - перебив я, – і тоді також всі слони були сірими?
- Так, і тоді також. Але не всі.
- Отже, ти був не один, це добре.
- Тоді було весело! – дідусь замовчав, ніби щось пригадав приємне і від задоволення закрив очі, а потім продовжив, – ми збиралися разом та обговорювали свої ідеї та плани. У нас були грандіозні плани.
- Старенький слон взяв у руки альбом і витяг з нього фото, на якому були зображені 10 слоненят.
- Ми хотіли, – тихенько промовив мені на вухо, – розфарбувати всіх сірих слонів у рожевий колір.
- Дідусь одразу озирнувся навколо, щоб упевнитись, що крім нас двох нікого більше нема на горищі.
- Тільки не роби моєї помилки, – дідусь замовчав…
- А чому?
- Тому, що у кожного слона своє уявлення про красу. Комусь подобається сірий, а комусь – зелений колір. І не можна говорити, що хтось гарний, а хтось – ні.
- Звичайно. Так можна кого завгодно образити.
- Не тільки! Можна викликати революцію, створити ідеологію, рух і опозиційні протести…
- Ого, і все це через твої вчинки?
- Ага, – загадково посміхнувся дідусь, – ну, досить. Щось я наперед забігаю. Здається… Поглянь, онук, я у щось перетворююсь…
- Ні, я не хочу…
- Так! – крикнув дідусь, і я зажмурив очі від того, що злякався, а дід продовжив, - я перетворююсь в…
- Я привідкрив праве око і подивився на дідуся.
- Я перетворююсь у нудного дідугана! Ха-ха-ха…
- Дідусь почав лоскотати мене та весело бавитись. Ми довго гралися, а потім, лежачи на підлозі, мовчки дивились на стелю. Дідусь порушив тишу, мовивши:
- Бери фарби і в добру путь. Ти сам усе зрозумієш. Коли виникнуть питання і ти в них не розберешся, то дзвони, пиши та телеграфуй мені.
- Добре.
Я одразу ж почав збиратись у дорогу. Взяв рюкзак, набрав пензлів, олівців, крейди та фарб. З таким багажем відправився у дорогу.
Частина ІІ. Королівство шахів
або
«Життя – це гра»
Ця територія була не те що не знайомою, а взагалі ні на що не схожою. І від цього мені ставало все цікавіше та цікавіше.
- Усім по місцях! По місцях…- раптом почали кричати звідусіль. Маленька дівчинка у довгому платті та круглому капелюшкові швидко бігала навколо мене і повторювала:
- Ти за кого? Бігом на місце!
І коли я сказав, що ні за кого, вона від здивування зупинилась, і мені здалось, що на декілька секунд забула, куди і чого бігла.
- Так не буває! – з упевненістю дивлячись у вічі, сказала дівчинка. Вона це сказала так переконливо, що я сам повірив, що повинен бути за когось.
- Ти хто? – спитала дівчинка.
- Я - Рожеве Слоненя.
- Ну, припустимо. З Рожевим – я розберусь потім, а от із Слоненям, – задумалась вона і за декілька хвилин продовжила, – ти слон… ага(!), старомодний ти якийсь, бо зараз слонів називають ферзями. То ти - ферзь! Все стало на свої місця, і мені зрозуміло.
- Що? Що - зрозуміло?
- Вирішуй хуткіше, де стояти!
- А що, я маю сам обирати своє місце?
- У якій ти школі вчився? Елементарного не знаєш, – обурилась дівчинка, – у нашому королівстві шахів кожен, ким хоче бути, тим і буде. Ось я хочу бути королевою, і будь упевнений – нею стану, адже на даний момент знаю, чого я хочу, і вивчаю, як це зробити. А ти, коли виростеш, ким будеш?
- Рожевим Слоном, – з гордістю заявив я.
- Просто Рожевим Слоном? Це ж нецікаво. Хто з тобою все твоє життя гратиметься? Та ще й в одну і ту ж гру.
- А я не граю в ігри, ось так!
- Бідолашний… - співчутливо сказала дівчинка, – не переживай, я тобі допоможу. А то як ти вчитимешся?
- Ну, я не знаю. Розумієш, я багато читаю і спостерігаю. А ще, ще – я думаю.
- Так, думаєш – то це добре, – і зайнялася гучним сміхом. Цей сміх такий був заразливий, а в очах її так горіли іскорки добра, що я передумав ображатись і теж почав сміятись.
- Ну, що ж, «прохлопали ми вухами гру»?
- Ага, моїми рожевими вухами «прохлопали» її.
- Ти смішний. Але сміх-сміхом, пора тобі грати. Це теж цікаво і весело. Для початку будьмо знайомі, мене звати Мариська, я у цьому королівстві Пішка.
- Або, як у військових – рядова? Я вірно зрозумів?
- Можна і так сказати, але на відміну від ваших солдатів, я - важлива.
- Ой-йо-йой…
- Мене так виховали, що потрібно себе рекламувати і безперервно працювати над вивченням комбінацій та ходів і веселитись. Ти знаєш, моя мама була Пішкою, я – Пішка, моя донька буде Пішкою, і внучка..
- Буде Пішкою, – позіхнувши, перебив я, - як це сумно. Ніяких перспектив.
- Хто сказав? Навпаки - море, шквал, гора перспектив і можливостей. Пішка – це тільки початок. А далі… О-о-о-о… це за бажанням. Мій брат зараз – Ферзь, мама, – Мариська стала навшпиньки і прошепотіла мені на вухо, – мама – Королева біла, а тітка – Королева чорна.
- Вони воюють? – стурбовано поцікавився я.
- Як тобі сказати… ні… Вони таким чином вирішують суперечки. Зіграють партію, а потім йдуть до одного із палаців пити разом чай із шоколадом. Та що я тобі все розповідаю і розповідаю. Краще один раз спробувати чи побачити, тоді краще запам’ятаєш та зрозумієш. Ходімо, на третьому полі має бути гра.
- Прискоривши крок, ми пішли чорно-білим полем.
- Все, прийшли! Ставай тут, – перевівши подих, сказала Марися.
- Усі по місцях… - знову почало лунати звідусіль
- Прозвучав гонг, і я зрозумів, що гра почалась. Попереду стояла Мариська.
- А що я маю робити?
- Мариська повернулася до мене і швидко прошепотіла:
- Дивись! У тебе є три приклади.
Я почав пильніше дивитись по сторонах і угледів трьох слонів, які стояли біля дивно одягнутих персонажів. І тут я пригадав, як дідусь розповідав про заборонену гру-шахи. Її заборонили після дідової революції, так як ввели сірий колір у всьому, як обов’язковий. Дідусь щось розповідав, що слон ходить по діагоналі, і усі фігури мають оточити короля протилежного кольору, тим самим не дати йому «втекти». Король – це поважна, але слабка фігура, усі інші його захищають.
Ми пішли у наступ, чорні виставили оборону. Два війська рухались по черзі, формуючи небезпечні моменти для опонентів. Знову дійшла черга білих для наступу, і після п’ятнадцяти хвилин затишшя усі почали поглядати на мене. Я розгубився і не знав, що робити. Марися була далеченько, але вона зуміла повернутись до мене обличчям і прокричала:
- Бий Коня!
- Як, в обличчя?
- Стань на його місце!
- Я зробив крок, і всі навкруги зааплодували.
- УРА!!!
- МАТ!!!
- Вітаю, – сказав Кінь, – ти поставив мат.
- Ти не ображаєшся? – здивовано поцікавився я
- За що? Це ж гра, ходімо чай з шоколадом пити, я пригощаю.
І ми утрьох пішли до кав’ярні «Шоколад». Там було багато народу і білих і чорних. І все якось було весело та жваво, ніби ніхто із відвідувачів наприкніці дня не втомився. «Цікавий народ, - подумав я про себе, - дуже енергійний». За ритмом життя вони відрізнялись від слонів із кам’яних джунглів, що у сірій долині.
- Кінь, ти старієш!
- Ця фраза повернула мої думки до кав’ярні «Шоколад».
- Пора йти на пенсію, – із притаманною безпосередністю сказала Пішка Мариська.
- Ти права. Це була моя остання гра, – бадьоро сказав Кінь, – тепер я буду тренувати Пішок, котрі бажають стати кіньми.
І очі Коня засяяли від щастя. Він був чудовим тактиком та стратегом і неперевершеним у бою. Ні одній фігурі його не перевершити у майстерності, у якій би битві він не брав участь на боці чи то білих, чи то чорних, перемога була там, на чиєму боці був Кінь. Навіть радники короля завжди казали: «Бий Конем». Але як відомо, новачкам завжди щастить, і я у тому числі. Мені просто поталанило у перемозі над таким відомим і славетним воїном. З нього буде гарний тренер.
- З тебе буде чудовий тренер, – ніби прочитала мої думки, сказала Мариська.
- Можливо. Про це свідчитимуть мої учні. А ще буду писати і видавати навчальні посібники на основі мого досвіду життя.
- А я, коли вийду на пенсію Королевою, подорожуватиму, писатиму статті та книги і навчатиму таких, як Рожеве Слоненя. Адже мешканці нашого оролівства з дитинства знають, про що мріють, чого хочуть і ким будуть, а він - ні. Я впевнена: за межами Шахового Королівства таких дітей багато, і їм потрібна моя допомога.
- Слухай, – звернувся я до Коня, – от ти виховаєш п’ять Коней, а їх для гри потрібно 4, що тоді?
- Збудуємо ще одне поле і оголосимо новий набір. Це не проблема! Кожен повинен реалізуватись, і наш уряд це заохочує.
Розпитавши Марисю і Коня, я дізнався багато цікавого про особливості життя у Шаховому Королівстві. Наприклад, те, що:
1. У мові шахів немає слова «можливо», а є «так» чи «ні»
2. Всі шахи рівні
3. Від того, з якого матеріалу зроблено поле, залежить якість гри і її рівень.
4. Кожна фігура в міру свого розвитку грає на асфальті, дереві, цеглі, золоті тощо.
5. Гра – це сенс життя шахів. Для них це і є життя.
6. Шахи не сумніваються і не ображаються
7. Шахи не воюють, вони сперечаються.
8. Результат гри є остаточним.
- Слухай, Слоненя, а чому ти про своє королівство не розповідаєш?
- Воно відрізняється від вашого.
- Що, інші правила гри? – уточнив Кінь.
- Можна і так сказати. Правила полягають у тому, що усе повинно бути в нашому житті рівномірно. У нас немає «так» чи «ні», існує «можливо». Життя у моєму королівстві спокійне і розмірене. Що там казати: воно - «сіре». Щоб ніхто не воював і не хвилювався, у всіх є все, і це «все» - абсолютно однакове. Але я цього не розумію досі.
- Не дивно! Ти ж рожевий, а не сірий. Ти вирізнявся і тебе, напевне, боялись.
- Чому?
- Тому що не розуміли, чому ти такий, а не інший, такий, як усі. А нерозуміння породжує страх, а страх – ненависть.
- А чому в шаховому королівстві мене нормально сприймають, навіть пограти дозволили?
- Бо ми не боїмося! Ми знаємо, що було і що є. Про майбутнє не турбуємось, бо знаємо, чого хочемо. І якщо хочемо, то доб’ємось бажаного.
- Я не знаю, чого хочу. Але точно знаю, чого не хочу: «Не хочу жити у сірому світі». Я свій світ розфарбую.
- Він буде біло-чорним?
- Не знаю, але у цьому світі буде місце і цим кольорам.
- Слоненя, а далі ти куди мандруватимеш?
- Піду на Схід Сонця.
- І я піду на Схід, – сказала Марися.
- А як же твоє бажання бути Королевою?
- Бажання і досі є. Я буду Королевою, але у мене шлях буде трішки інший. До мрії, так як і до мети, є різні шляхи: короткі та довгі, безпечні та небезпечні, веселі та сумні, цікаві та не дуже, традиційні та нестандартні… Я повинна тобі допомогти, бо хто, як не я? Не знаю, чи наша дорога буде короткою, але точно буде веселою, цікавою та нестандартною
- Уперед, на Схід Сонця!
Частина ІІІ. Бурштинове Королівство
або
ні хвилини без вигадки
На Сході знаходилось Королівство сяйва і сонця, його називали Бурштиновим. У королівстві жили істоти, схожі на диски, із великою кількістю рук та ніг. А саме - три пари рук і стільки ж пар ніг. Не ходили, а котилися, по черзі переміщуючи руки та ноги – так рухалися у бік, а щоб піти прямо чи назад, їм потрібно було зробити сальто і не одне. Але їхня швидкість переміщення вражала, а сприткість зачаровувала. Навіть здавалося на перший погляд, що робити сальто це не так вже й важко. Мешканці Бурштинового королівства мали ще одну особливість: вони робили декілька справ одночасно і швидко. Будь-який бурштиновець міг зробити за годину те, що Я або Мариська і усі наші знайомі робили за тиждень. Саме тому у них залишалось багацько часу, який потрібно було чимось заповнити, щоб веселіше жилося.
Це їх завжди питають сусіди: «До чого ви докотились?» або «Як ви до такого життя докотились?».
Я з Марисею зашли до королівства через величезні золоті ворота, на яких була зображена історія бурштинового народу у картинах. Золоті ворота – це перша постійна річ у цьому надзвичайному місці.
У центрі міста на вежі стояв величезний годинник. Рівно о 12-00 світло сонця потрапляло на римське зображення «ХІІ», і запускався величезний механізм: починали обертатись великі та малі колеса, зубчики зачіпляли інші зубчики, і черга доходила до дзвіночків, зроблених із спеціального сплаву – тому вони звучали гучно і награвали кожного дня нову мелодію. Дзвін годинника о 12 дня – це друга постійна річ, яка трапляється у Бурштиновому королівстві. Відлік подій тут відмежовується на «до 12» та «після 12».
Із дзвоном годинника розпочався парад «Дружніх Сусідів». На першій платформі стояли домогосподарки із сіллю, за ними - бабульки із зернятами, а потім юні бурштиновці із гітарами, які співали гімн «дружніх сусідів». Раптом усі перестали співати. Із усіх провулків на центр площі набігли мешканці із золотими хусточками. Один бурштиновець із двома золотими хустками заліз на стовп із вуличним ліхтарем та почав говорити у гучномовець:
- Усі! Усі! Ми, золотохустинні, змінюємо правила! Досить свят! Ні – парадам! Так - … - Він замовчав і почав швидко дивитись навкруги, потім у натовпі побачив мене і показав у мій бік.
- Так – Рожевому Слоненяті! Бурштиновці, що з нами трапилось? Ми стали негостинними! Досить! Доброго дня, Рожеве Слоненя, цей парад гостинних сусідів був для тебе!
- «Ура Рожевому Слонику! Ура! Ура! Ура!» - вигукували бурштиновці, як один. На будинках швидко почали з’являтися мої портрети. Я, збентежений і спантеличений, стояв, ніби вкопаний. Потім, несподівано для самого себе, підняв у гору праву руку, і всі замовчали. Тоді я сказав:
- Дякую за таку честь, мені дуже приємно, але зі мною також ваша гостя - Пішка Мариська!
- Бурштиновець із двома хустками відповів:
- Не турбуйся, Рожеве Слоненя, в її ім’я ми зробимо державний переворот. Дамо цій революції ім’я «Марися» або «Піша». Пішка Марися стане королевою. Ось така справа! Ходімо, друзі, до мого намету.
У центрі площі бурштиновці швидко збудували намет, усередині усе було облаштоване у східному стилі.
- Пригощайтеся! Усе наше - ваше, гості дорогі! – запропонував господар намету.
- Дякую, але я спантеличений. У мене на батьківщині ніколи так не зустрічали гостей у родинах, а тим паче, хто я вам такий? Чужинець!
- Ах так! То ти чужинець… - головний бурштиновець ніби у чомусь запідозрив мене, а потім продовжив – Ок! А я ж думаю, чому ти на інших бурштиновців несхожий… Ми усі почали гучно сміятись.
До намету зайшов солдат бурштинового війська і доповів:
- Пане Генерале, усе готово для Марисиної революції!
- Добре! Можете бути вільним! Зараз я подивлюсь.
Ми вийшли із намету, і перед нашими очима відкрився вид статуї Пішки-Мариськи. Вона була символом революції. Статуї, банери, значки, прапорці, квіти, бурштиновці, площа, революція і багато-багато іншого – це все для неї.
До нас підійшов солдат і доповів:
- Пане Генерале, прослухайте легенду, яку вигадали наші митці про шлях Мариські-Пішки.
- Розповідайте!
- Вона - пряма наслідувачка королівського роду, принцеса. Дівчина, яка мала складну долю, але врешті-решт знайшла у собі сили, щоб не стояти на колінах і не зламатися. Виростала у жорсткій конкуренції, бо не одна вона мала право на корону та трон правління у своєму королівстві. Вона працювала днями і ночами. Фортуна їй посміхнулася. Марися своєю вродою, працелюббям і природною мудрістю підкорює серця молоді. Молоді бурштиновці хочуть повторити нелегкий шлях чужоземки до слави. Але стара влада проти таких змін і бажає зберегти колишній королівський устрій. У королівстві повинна господарювати молода королева!
Я подивився на Мариську і був приголомшений, адже на очах у неї бриніла сльоза.
- Мариська, ти чого?
- Для мене такого ніхто не робив…
- Тобі цікаво?
- Авжеж . У мене зараз відчуття, що я комусь потрібна, і дуже пишаюсь собою! Бо майже повірила у цю вигадку про себе!
- От винахідники та фантазери - ці бурштиновці.
- Не кажи…
- Пане Генерале, а яка вам вигода від того? – я показав рукою на місце мітингування.
- Нам весело і цікаво. От і все. Ми любимо влаштовувати свята, різні пригоди, екстрим. Без цього нас немає. Ось ми тільки що вигадали бурштинову революцію, і як ви думаєте? Через деякий час звістка про неї облетить усі королівства. Ми любимо вигадувати оповідки, які у Шаховому Королівстві читають дітям. Ми вигадали кольорове повстання із одним рожевим слоном, дуже схожим на тебе, малюче. Ми з ним знали, що те все гра, а от сірі слони нас не зрозуміли. Це не біда! Ось дивлюсь тобі у вічі, Рожеве Слоненя, і бачу, що не все втрачено, і дружбу між рожевими слонами і бурштиновцями є кому продовжити! Не вимерли слони, які прагнуть змін і яскравих фарб!
- Я один такий… – з жалем відповів я.
- Хе! Не кажи так! У тебе є Мариська і ми. Хіба цього мало? Головне - відійти від стандартних правил. Поміркуй, а, можливо, вони втратили свою актуальність? Якщо тобі сумно - не бійся творити! Якщо тобі важко - не бійся йти до кінця. Радуй і дивуй усіх навколо. Здійснюй їхні бажання, даруй свято і посмішки, адже чим більше ти віддаєш, тим більше отримаєш. Твори, живи, люби, даруй. Усе навколо – вигадка, і вона цікава доти, доки з добром у серці живеш.
- Я буду вигадувати!!! – сказав я.
- Ми будемо вигадувати! – підтримала Мариська
- От і добре, тоді давайте утрьох помандруємо далі. У мене є мапа, на якій відображено шлях до всіх королівств.
- Ми - за! Втрьох буде цікавіше. Куди нам йти?
- На Схід Сонця, через пустелю. Там буде цікаво.
Частина IV. Час для роздумів
Перша цеглина нового світу
Біла пустеля простягалась на тисячі-тисячі кілометрів. Здавалося, що їй немає ні кінця – ні краю.
Мене не полишали думки, адже у моєму дорожньому тлумаку був пензель та фарби, але ж їх було замало, щоб розмалювати увесь світ.
- Як ви гадаєте, чи можна розфарбувати увесь світ? – раптом промовив уголос питання, яке увесь час крутилося в моїх думках.
- У який колір? – поцікавилась Мариська
- У різні кольори… напевне…
- Що, увесь світ?
- Так!
- І мій, біло-чорний, також? – зупинившись, запитала Мариська. В очах її був жах, ніби я сказав щось неймовірно страшне.
- Але ж чому – ні?
- Бурштиновець глянув на мене зніяковілим поглядом і запитав:
- У чому буде унікальність Шахового Королівства?
- Не знаю… А й справді?
- Отож бо і воно! У Бурштинового, Шахового і навіть твого світу є своє обличчя. Унікальне та неповторне. А ти це хочеш змішати? Це все одно, що зруйнувати їх варварським способом! Слоненя, а ти не думав, що мешканців наших королівств влаштовує те, як і де вони живуть. А ми, мандрівники, бажаємо змін, бо це наш вибір, а не чийсь наказ.
Я ніколи про це не думав. Адже гадав, якщо мені не подобається жити у «сірому» світі, то й іншим також не до вподоби.
- Друзі, а давайте створимо власний світ, у якому будуть різнобарвні мешканці, і все навколо буде різне та унікальне. Міксово-вибухово-яскрава країна-королівство. Країна мрій, країна друзів, справжнє королівство успіху. Країна-королівство Моя, Твоя, Наша! З будь-якого королівства стануть приходити до нас і не будуть байдужими, адже у цьому світі кожен знайде щось своє, рідне: дорогоцінне та близьке серцю, тепле, як дитинство, неповторне, як мамині руки, та чарівне і добре, як дитяча мрія…
Я зупинився, узяв камінь і сказав:
- Друзі, зверніть увагу!
Марися і Бурштиновець, які йшли попереду, зупинились і обернулись до мене обличчям.
- Ми утрьох цим каменем кладемо початок нашому Кольоровому Світові.
- Але ж у нас нічого немає, – зауважила Мариська, – якби у нас було більше каменю, щебеню, води, землі, грошей, досвіду, то тоді ми б ТАКЕ Королівство збудували, що просто КАЗКА!!!
- Знаєш, у нас є ми і бажання творити. А ще – ось цей камінь, яким я хочу започаткувати Кольоровий Світ. Якщо ти принесеш ще камінь, потім Бурштиновець принесе камінь, і усі, хто забажає створити Кольоровий Світ, принесуть по каменю і тим самим візьмуться за нашу спільну справу, то У НАС ВСЕ ВИЙДЕ!!!
- Я зрозумів! Зараз ми не вигадуємо, а збираємо усе, що у нас є, - із запалом прокричав Бурштиновець. Марися додала:
- І прораховуємо ходи, як у шахах, ну…,- щоб дістатися до…
- Мрії! Кольорового Світу!
Інколи так буває, що коли зустрічаються однодумці, вони розуміють одне одного з півпогляду і говорять, підтримуючи та продовжуючи спільні думки, як одне ціле, а не кожен поодинці. Ось справжня сила дружби. МИ – РІЗНІ, АЛЕ МИ – РАЗОМ.
Друзі мене зрозуміли у нас були кольори: бурштиновий, сірий, чорний, білий, рожевий. Але це не всі кольори, і їх було не досить, щоб розфарбувати НАШ Кольоровий Світ.
Я взяв у руки альбом, палітру та фарби і швидко збагнув, що у рожевому кольорі є червоний. Справа в тому, що Я, Марися та Бурштиновець були носіями різних кольорів і при бажанні могли перетворювати речі в інший колір. Тому закладений мною камінь мав рожевий колір, інший – сірий, тут взнаки далось тривале проживання у Сірій Країні. Але, це вже був гарний показник. Спочатку Марися приносила білі та чорні камені. Але потім виявилось, що Марися може приносити і сірі , адже якщо перемішати білий та чорний, вийде сірий. Виявляється, сірий – не такий вже й поганий колір.
Так от, повернемося до червоного, який є у рожевому.
- Марисю, я не розумію, у чому річ! Поглянь на палітру, ось білий і червоний, перемішую і вуаля - мій колір. Скажи, як в тебе вийшло зробити камінь сірим? Скільки часу я намагався зробити камінь червоним, все одно нічогісінько не виходило.
- Не знаю, Слоненя. Я просто захотіла, щоб камінь був сірим… - знизала плечима Марися.
- Я хочу, щоб цей камінь був червоним, – я заплющив очі, доторкнувшись до нового каменя: промовив, – поглянь, знову нічого не змінилося, він рожевий.
- Слонику, вчись зосереджувати увагу на чомусь. Нічого просто і швидко не відбувається. Це тільки бурштиновці навчаються легко і швидко.
- Я теж хочу навчатися легко і швидко!!! Бруштиновцю, допомагай, будь ласка!
- Добре. Слухай уважно. Ти хочеш, щоб камінь став червоним – це кінцева мета. Заплющ очі і уяви, ЯК ти це зробиш. Уявив? Добре. Тоді дуже-дуже забажай, щоб камінь став червоним, і впевнено зроби його червоним.
Я усе повторив і отримав у руках червоний камінь. УРА!!! Це перемога!
Утрьох ми робили цеглини помаранчеві та лимонні, а також бордові, по черзі перемішуючи червоний і жовтий, жовтий із білим і червоний із чорним. Це ми робили з цікавістю, навчаючись одне в одного швидкості та виваженості, творчості та рішучості. Ми майже добудували НАШ Кольоровий Світ, як я виявив, що нам не вистачає синього кольору. Без нього ми втрачаємо цілий спектр кольорів. Без синього немає фіолетового та зеленого.
Частина V. Абсолют
або сам собі країна
Як тільки я подумав про синій колір, переді мною з’явився крихітний синій чоловічок. Якось раптово, ніби з неба звалився.
- Агов! Привіт, кажу Вам! – озвався чоловічок.
- Привіт! Малюче, ти заблукав? – у відповідь поцікавився я.
- Я? Ніколи! … хіба що трішки… - ніби засоромився він.
- А з якого ти королівства?
- Я – сам собі королівство! Мене звати Абсолют. – з гордістю заявив гість.
- Хіба так буває? – разом поцікавились ми з Мариською
- Буває, – відповів Бурштиновець впевнено.
В уяві Бурштиновця усе реально і все можливо, з ним сперечатися сенсу немає. Адже навіть, якщо у даний момент він не правий, то це ще не факт, що завдяки його зусиллям увесь стан речей докорінно не зміниться. Бурштиновець продовжив:
- Цей хлопець творить неймовірні на перший погляд речі. Він ніби оживляє неживе, дарує натхнення. Його стихія – вода. А без води немає життя. Про нього кажуть: «ніби з неба впав», адже він приходить разом із дощем.
І дійсно, після цих слів Бурштиновця у пустелі пішов дощ, вперше за кілька сотень років. Абсолют приходить до тих, хто стоїть на крок до своєї мети, коли вже левову частину роботи зроблено.
- Ми знайомі? – здивувався Абсолют.
- Мене звати Бурштиновець, і тепер ми знайомі, а це - Мариська і Рожеве Слоненя. Насправді я тебе часто помічав у Бурштиновому Королівстві. Якби не ти, то не знаю, чи вдавалось би бути бурштиновому народу таким, який він є. Дякую тобі.
- А що ви тут робите?
- Будуємо Кольоровий Світ, і нам тебе дуже не вистачає. Нам потрібна твоя допомога.
Сам того не знаючи, Рожеве Слоненя промовив чарівні слова, а саме: «НАМ ПОТРІБНА ТВОЯ ДОПОМОГА». Тоді Абсолют сказав:
- Ви можете на мене розраховувати, і подав Слонику синій камінь.
Коли були покладені останні цеглинки: фіолетова і зелена - над Кольоровим Світом з’явилася райдуга і своєю появою засвідчила народження нового Світу.
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!!! Ми будуємо той світ, у якому живемо!
Частина VІ. Скарб Рожевого Слоненяти
або
у наш час
Сьогодні народження нового Кольорового світу стало початком іншого життя, про яке, можливо, мріяв дідусь.
Наша мрія втілена у реальність. Усе навколо можна спробувати, скоштувати, доторкнутись та відчути аромат. Спочатку я радів і святкував, а потім задав собі питання «Що далі?».
Дійсно, а що ж далі? Всі казки та історії завершуються тим, що герої досягали мети. На цьому казка закінчується. На зміну їй приходить щоденна копітка праця, за якою інколи забуваєш про важливі речі: милуватися веселкою, радіти промінням сонця, допомагати просто так оточуючим, написати листа найдорожчим людям – батькам.
У навколишньому світі все до ладу. Кожен зайнявся улюбленою справою. До нашого Кольорового Світу почали приходити різні істоти, які бажали працювати разом з нами і оселитись тут.
Ми повигадували усілякі ігри, традиції, свята і багато, багато іншого. Усе, що проводили, відбувалося цікаво та неповторно, і наш світ розростався.
Пішка Мариська відкрила свою королівську школу, в якій вона навчала, як бути успішними. І коли Марися надрукувала першу свою книжку, цілі делегації з інших світів почали приїздити до нас. Після відвідувань багато хто знаходив тут своє покликання.
На вихідних і святах Бурштиновець улаштовував сюрпризи, паради, вечірки, і слава про них розходилась далеко-далеко і сягала світів, яких навіть не було на мапі Бурштиновця.
Усе це цікаво та дуже захоплює. Але мені почало здаватися, що тут чогось не вистачає. Не чогось, а когось – мого дідуся, мами та тата. Сумно стало на душі. Адже поруч немає найціннішого – батьків, котрі побачили б Кольоровий Світ і пораділи б разом зі мною.
***
Дідусь Слон сидів у кріслі гойдалці, коли принесли пошту. Серед газет та рахунків був один лист, у графі «відправник» зазначено: «Рожеве Слоненя, Кольоровий Світ».
- нарешті! Як я за тобою сумував, – вигукнув уголос дідусь. Хутко розкрив конверта, у якому було написано кольоровими чорнилами:
«Добрий день, Дідусь, Мама і Тато!
У мене все вийшло! Я знайшов усі кольори і збудував разом із друзями Кольоровий Світ.
Я гадаю, що ви будете мною пишатися. Я за вами сумую! Приїздіть швидше, маршрут до мене зображений на мапі. Там, де була пустеля, тепер - Кольоровий Світ.
Я Вас дуже-дуже ЛЮБЛЮ! Сподіваюсь скоро побачитись.
Цілую, з любов’ю,
Рожеве Слоненя».
Дорогою Дідусь Слон перечитував листа декілька разів. Дібратись до місця призначення виявилось дуже легко, потрібно йти увесь час на СХІД СОНЦЯ.
Зустрічі Скарбу Рожевого Слоненяти усі давно чекали. На честь батьків вулиці міст були прикрашені квітами, лунали пісні. Справжній королівський прийом.
- Ось тепер я насправді багатий, зі мною друзі та мої батьки! – оголосив Слоник із балкону палацу, у якому мешкав.
Увесь світ радів разом із Рожевим Слоненям.
Від автора: Це не кінець історії. Десь на Сході Сонця за Шаховим та Бурштиновим Королівствами росте Кольоровий Світ. Там будуть раді гостям. Коли знову побуваєш там, передавай вітання усім його мешканцям.
Комментариев нет:
Отправить комментарий